Освітній простір Олександрійщини (частина 3)

  Той, хто не знає жодної іноземної мови, нічого не знає про свою.

                                                                                                       Гете

Як ми і обіцяли в попередньому матеріалі, сьогодні розмірковуємо про мову і мови. Отже, що є на мовному просторі Олександрійщини? Перш за все - маємо ситуацію двомовності. І в побуті, і в засобах масової інформації використовується українська та російська мови. 

«Двомовність (білінгвізм) – реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу.»* Так нейтрально пояснює це ВІКІ- словник.

Професор Колумбійського та Єльського університетів Юрій Шевчук називає двомовну ситуацію в Україні «мовною шизофренією»**. Ось так, бачите, дуже емоційно. 

Зблизька ж, все це виглядає набагато заплутаніше і має багато важливих подробиць. В селах району, в побутовому, домашньому, вуличному спілкуванні - переважає український «суржик» або «мішанка».

Українською ж літературною мовою спілкуються найчастіше у школах і дитячих садочках, у сільраді, поштовому відділенні, тобто у державних, офіційних установах.

Українську мову в школах, так само як і іноземну, викладають переважно україномовні вчителі. Вони і з дітьми, і між собою спілкуються українською – як на перервах, так і поза школою. Вони і думають, і «дихають» по-українські, хоча навколо й повно телефонів-комп’ютерів, телебачення й радіо з російськими програмами. Мабуть мову селянам Бог, таки, береже… 

Проте справжній скарб, недооцінений у освітньому просторі всієї країни – це сільські старожили. Вони, як правило, ще є носіями живої народної мови, і зберігають у своєму мовленні справжні лексичні перлини. Їх мова не академічно-правильна, але - яскрава, жива, насичена сталими зворотами, фразеологізмами, приказками та примовками, які є незмінними з кінця ХІХ- початку ХХ століть.

Проте ці люди поважного віку, найчастіше, - не усвідомлюють своєї унікальності, соромляться своєї старості, комплексують через одяг, хвороби, злидні, до молоді і підступити бояться, та й до місцевої школи їх не кличуть. «Якась там баба, на крайку живе…» І безумовно, диплому про педагогічну освіту не має!

У місті ж Олександрії, мовна ситуація така ж складна і суперечлива, як і в інших містах центральної України. У побутовому, домашньому і вуличному спілкуванні – проявляється яскрава двомовність. Це - український «суржик» і «александрійська руска». До того ж у школах, не всі викладачі української мови користуються українською поза уроком; на вулицях, в транспорті, магазинах, лікарні, кафе… 

Дзвенить дзвінок і ми знаємо, а діти на перервах чують – суцільний білінгвізм. Притому не англо-німецький. Це правда. Одночасно слід відзначити, що вивченню теорії української мови в місті приділяється підвищена увага. Класи з поглибленим вивченням, репетитори. Йде справжнє «натаскування», системний тренаж.

Але практичне мовлення дітей – дещо штучне, декоративне, їх мова не виглядає природньо, особливо, якщо батьки не вживають дома українську. У дітей не виникає внутрішнього відчуття мови. А тут ще й телевізор, що не вимикається місяцями, та й радіо в машині – теж не французьке!

Тобто, українську у місті, все ще вивчають як іноземну мову, не для живого спілкування, а для екзаменів, контрольних тестів та ЗНО. Це теж правда. Щодо ментальності… Визначити її мабуть, важко і самій людини, яка виростає в таких умовах. І тут класні години, присвячені національно-патріотичному вихованню, навряд чи допоможуть. «Чи відчувають ці люди мову, в яку вони «бавляться» і вдають, що нею розмовляють?»**

Що ж стосується вивчення іноземної мови у місті, то тут ситуація взагалі нагадує кубік Рубіка або кросворд. Реальність така, що одна з мов двомовного індивіда завжди є домінантною, тобто основною. І в міській школі іноземну можуть викладати, по черзі, то україномовні, то російськомовні вчителі. Крім того, у декого  ще й репетитор може бути російськомовним, так само як і волонтери, носії реальної англійської чи німецької мови. 

Як тут не заплутатись дитині? Вона ж теж, найчастіше, двомовна. І безумовно, існує проблема у тому, що дуже мало людей прислухається до живої народної мови. Як серед дітей, так і дорослих.

Оскільки навчання іноземній мові базується на аналогіях з рідною, або мовою первісного виховання, то рівень володіння нею - має бути досить високий, так само як і теоретичні знання. Якщо ж мова первинного виховання (українська або російська) вивчається «слегка», як іноземна, а в спілкуванні переважає олександрійський варіант мішанки, а природну, живу, цікаву, українську розмовну мову місто чує дуже рідко, то…

***

Ось і наступна ідея, що лежить, майже, на поверхні. Так, давайте почнемо занурювати дітей у мовне середовище, бо перебування у мовному середовищі – справді ефективний метод навчання і виховання. Тільки спочатку – зануримося у середовище державної, української мови!

Давайте спробуємо організувати літні (або канікулярні) мовні табори з поглибленого вивчення - української мови. У сільській місцевості. Не для екзаменів. Для життя. Там спілкування міських школярів із сільськими дітьми і дорослими, для яких українська, з самого малечку, жива і рідна, подарує «гарадским» дітям такі мовні навички і, (найголовніше!) ментальні риси,  яких ні за які гроші в репетитора не купиш. Якщо Вам «не по кишені» вивчати англійську у Англії, то вивчіть, для початку, українську в Україні. Слава Богу, ще є де!

І, погодьтеся, що лелека у «Букварику» - відрізняється від лелеки на дереві чи на свіжезораному городі. Так само як річка – відрізняється від резинового басейну на дачі, а яблуко – від яблучної жвачки.

Тож пропоную використати багатий життєвий досвід і мовні навички сільських старожилів при обов’язковій методичній підтримці фахових вчителів, філологів та істориків. Запис спогадів, пісень, кулінарних рецептів, народних звичаїв і обрядів – неміряне поле діяльності. І, нехай не дуже часто, але можна долучати старожилів (в якості волонтерів), до навчання міських дітей живій українській мові.

Пенсії у селян невеличкі, то чому б їм не доплатити за уроки практичного мовлення та спілкування, як для своїх, сільських, так і особливо для міських дітей? ( Є різні механізми фінансування подібних проектів, від грантів до меценацтва і коштів місцевих бюджетів.) У селі, поруч з містом, бо до Закарпаття далеко і дорого, у літньому таборі, або на базі опорних шкіл, це може бути справжня фольклорна практика, а не тільки уроки-бесіди, ігри, квести, вистави, проекти та відео кліпи. Ось вам простір для місцевих ініціатив та творчості (у рамках децентралізації).

Ми ж розуміємо важливість волонтерів, коли вивчаємо англійську мову? Розуміємо. Визнаємо, що саме спілкування з носієм живої мови покращує мовні навички і знайомить з ментальністю народу? Визнаємо. То чому ж до української  у нас інший підхід?

Адже загальновідомо, що «ступінь володіння рідною мовою (лексико-граматична конкретність мовлення, його стилістичне багатство) створює передумови для успішного оволодіння іноземною мовою. Порівняльне вивчення двох мов (рідної та іноземної) допомагає пізнавати спільне і від’ємне у функціонуванні обох мов.»***

Це ще одна освітньо-виховна  послуга, яку район може надати місту. Безцінна послуга. Бо капіталовкладення у дітей – це капіталовкладення у майбутнє.

                                                   

* Взято - https://uk.m.wikipedia.org

** Взято - zaxid.net/news/showNews, «Двомовність як хвороба»

*** Взято - m.pidruchnikki.com/1355091548047