“Світ ловив Гоголя…”
NN
Звертаючись до постаті Гоголя, справжнього велетня духу, та його творчої
спадщини, в ці ювілейні дні перш за все маємо усвідомити наступне. Творча
особистість Миколи Васильовича Гоголя переростає будь які національні та
державні кордони, а його твори належать до найвищих надбань духовної скарбниці людства.
Гоголь ні в якому разі не космополіт, але безумовно, говорячи сучасним
терміном – глобаліст. Він подарував
людству незрівнянної краси і правдивості образи двох народів-сусідів:
України та Росії. Гоголь закарбував їх в колективній свідомості читачів
планети. Хоча обставини в яких він творив - не були простими.
Пригадаймо Кафку. Живучи в Чехії, яка була
підневільною Австро-Угорській імперії, Франц Кафка, всупереч всьому, створив на
німецькій мові художні твори світового рівня. Гоголь, так само, був людиною, залежною
від часу, оточення, матеріальних статків, цензури та самоцензури. Але масштаб
його особистості дав змогу, попри все, осягнути сутність буття і відбутися на
цьому світі.
Що ж стосується функціонування двох редакцій повісті “Тарас Бульба”
1835 та 1842 року, то для дослідників тут роботи, як кажуть в Україні - не
міряно. Тому маємо скромну мету цією розвідкою намітити певні напрямки
подальших, більш ґрунтовних досліджень.
Ця тема є
актуальною, адже саме зараз ми
можемо використовувати для її вивчення
не лише дослідження часів СРСР, що занадто однобоко та заполітизовано
висвітлювали творчість Гоголя, а й найрізноманітніші сучасні наукові джерела,
на базі яких створюється більш
об’єктивна картина. Ми використовуємо можливість переосмислення старого фактажу
і порівняння його з новими поглядами на досліджувані питання.
Міждисциплінарний характер роботи в даному напрямку приносить свої
результати. Загальновідомо, що тексти не з’являються в порожнечі, існує і
існував певний дискурс. Це стосується і
гоголівського часу, хоч термін такий тоді не вживався.
Вже декілька поколінь вчених
називають, нездійснений роман “Гетьман” тим зернятком, з якого виріс “Тарас
Бульба”. “Задуманный Гоголем роман
относится к прошлому Украины, к середине ХVІІ столетия; главным его героем
является историческое лицо – нежинский полковник Степан Остраница, сведения о
котором Гоголь почерпнул, по-видимому, из хроники «История русов». Исторические
образы, намеченные в «Гетьмане», позже были использованы и развиты в «Тарасе
Бульбе».” ( 3, т. 1, с. 381)
Гоголь працює над повістю
самозахоплено, з ентузіазмом. Ось повідомлення про потужну творчу хвилю, яку
здіймає письменник. “В январе-феврале
1834 года Гоголь поместил в «Северной пчеле», «Московском телеграфе» и «Молве»
объявления об издании «Истории Малороссии»… явились статьи
“О малороссийских песнях”, “Взгляд на составление Малороссии”, а так же повесть
“Тарас Бульба.” (3, т. 7, с. 112)
Він дещо наївно, по юнацькі щиро,
просить у читачів допомоги в пошуках документів та матеріалів з минулого
України. “…через газеты обращается с
просьбой к читателям присылать ему материалы для «Истории малороссийских
казаков» в другом варианте объявления «Истории Малороссии»…” (4, с.200)
Начерки історичного роману “Гетьман”
датують 1830-1832 роками, коли Гоголь працював над другою частиною “Вечорів…”.
Уривок з нього під назвою “Криваий бандурист”, що мав бути надрукованим в
“Бібліотеці для читання”, був заборонений російською цензурою.
Коли ж уривок з “Гетьмана” під назвою
“Глава из исторического романа” таки допустили до друку в “Северных цветах на
1831 год”, Гоголь не наважився підписати його власним іменем і обрав псевдо
“0000”. Багатомовний
факт.
Символічно, що слово “гетьман”, попри
цензурні заборони, проросло в європейській і світовій бібліографії і супроводжувало
більшість перекладів “Тараса Бульби” на європейські мови.
Суб’єктивна авторська воля і
об’єктивне сприйняття тексту перекладачами та читачем – це різні речі. А
об’єктивно “Тарас…” функціонував і функціонує, поетизуючи славне козацьке
минуле України. Західні видавці додали до назви повісті уточнення.
Прослідкуємо, під якою ж назвою з’явився “Тарас…” у першовиданнях іноземними
мовами. Подивимось бібліографію перекладів з академічного видання 1963 року.
Перше німецьке видання 1844 мало назву “Запорізькі козаки чи Тарас Бульба” в книзі “Європа. Хроніка
структурованого світу.”
Наступні переклади німецькою:
“Тарас Бульба, козак - ватажок” 1846, Лейпціг.
“Тарас Бульба, козацький гетьман.” 1878,
Лейпціг
“Козацька кров” 1910,
Берлін
“Тарас Бульба. Козацький
роман” 1924, Регенсбург
“Тарас Бульба козацький ватажок” 1924, Берлін
Можливо, це притаманний тільки німцям погляд, тільки німецька
ментальність? Ні, це не випадковість, ми бачимо системний підхід. Ось першовидання англійською:
Тарас Бульба з’являється в книзі “Микола
Гоголь. Козацькі історії”, виданою у Лондоні 1860 року. Датською: перше видання 1847 має слово “козак”. “Тарас Бульба, гетьман козацький”, 1886. Видання 1910 року
має слово “козак”. Голландською: “Тарас Бульба, гетьман козацький”, 1888. “Тарас Бульба, козацький
командир”, 1929. Фінською:
видання 1913 року містить слово “козак”.
Французською: 1889, містить
словосполучення “запорожський козак”,
той же варіант назви повторюється у 1927 році.
Повість перетинає океан і видається в
Нью-Йорку, 1907 року під назвою “Тарас
Бульба. Історія Дніпровських козаків”.
Східний світ теж пізнає
Тараса завдяки книзі “Тарас Бульба,
герой освобождения русской Украины», виданою в Каїрі, 1956 року. Індонезійською: перше
видання 1951 року містить слово «козак».
Є також цікаві потрактування, які становлять окрему групу. Це Віденське
видання 1954 року - “Верхи на коні до
смерті”, та перший
переклад японською мовою 1895 році
під назвою «Старий воїн».
Що ж стосується наших найближчих
сусідів, то близькі до нас народи абсолютно однозначно ідентифікують Бульбу як
представника української козацької держави.
Польською: “Тарас Бульба. Повість запорожська”,
Львів, 1850.
Чешською: “Тарас Бульба. Атаман Запорожців”,
1839.
“Тарас Бульба. Образ старого
Козацтва на Україні.”1846. “Тарас
Бульба. Історична козацька повість”, 1892.
Словенською: “Тарас Бульба. Образ давнього українського життя.” 1872.
Угорською: перше видання 1860
в Будапешті містить в назві слово “запорожець”,
повторюється в наступному 1863 року, де
Тарас названий “козацьким капітаном”.
Румунською: “Тарас Бульба. Історія козаків”, 1876. “Тарас Бульба. Історичний роман про життя
козацької республіки”, 1898. “Тарас
Бульба. Роман з життя козаків”, 1908-1909. ( 4, с.218-232)
Таким чином героїко - романтична
історична оповідь “Тарас Бульба”– в світовому вимірі, була презентована
саме як твір з національної історії
України.
Цікаво зазначити, що європейська і
світова спільнота були підготовлені до сприйняття “Тараса Бульби ”саме як
козацької повісті.
Ким, чим і як підготовлені? Маємо
гіпотезу. Масове вживання в тогочасному світовому медіапросторі слова “козак”,
започаткував Семен Климовський своєю піснею “Іхав козак за Дунай”. Семен
Климовський - козак, філософ, поет. (Див.
6) Долучився до популяризації цього слова в світі також Байрон, своєю
поемою “Мазепа”. (До речі, ні в радянському енциклопедичному словнику 1984 р.,
ні в літературознавчому 1987 р. про
поему Байрона “Мазепа”, згадки
немає. Немає згадки також про “Размышления Мазепы” Гоголя. Ні
слова про Климовського.)
Однак повернемось до пісні “Їхав
козак за Дунай”.
“Про популярність пісні красномовно свідчить те, що її включають до
великого, науково-підготовленого збірника “Музикальні скарби німців”… перше
видання цього фундаментального збірника (його називають енциклопедією німецької
пісні) вийшло десь у тридцятих роках, було в ньому понад 1000 пісень, а в
третьому (1840 р.) – 1100 назв і серед них “Козак і його дівчина”. Цікаво, що
біля нот і слів (за збірником І. Прача) було надруковано: “Русіше націоналлід”,
а тут же біля тексту – “Переклад малоросійської національної пісні.” Це
значить, що видавець орієнтувався в матеріалі і взаєминах Росії та України добре…” ( 6, с.62 )
На одному з так званих “садових свят”
у Чорному Лісі під Баден-Баденом, 1808 року, за рік до народження Гоголя стався
знаменний випадок. На таких вечорах гості, а іноді і їх слуги, переодягнені в
народні костюми танцювали та співали своїх улюблених пісень. Хтось з російських чи українських панів, що
відпочивати за кордоном, продемонстрував своїх співучих рабів з України. Пісня,
що вони виконали, вразила присутніх. Серед них був німецький поет Тідге. Довідавшись про її зміст він тут таки й
переклав її.
“Пісня “Їхав козак за Дунай” у перекладі
Тідге збереглася в репертуарі німецького
народу аж до сьогодні. Текст її друкувався у багатьох збірниках народних пісень з незначними відхиленнями від
первісного взору, надрукованого у 1809 році.”
( 6, с.67) Тож маємо ще один 200-літній ювілей! Та пісня швидко
помандрувала “між людьми”.
“ …для української пісні “Їхав козак
за Дунай” склалися сприятливі обставини, і доля її виявилась набагато
щасливішою, як у інших. Європейська суспільність у цей час захоплюється взагалі
українською народною піснею як нововідкритим музично-пісенним світом. Тальві
влучно підмітила, що поезія, пісня українських козаків вразила весь
літературний світ. ” ( 6, с.71)
Повість про козаків прийшла до Європи
навздогін, на вже підготовлений грунт. Гоголь та Климовський вразили та
зачарували - весь християнський світ.
Початок ХІХ століття – час захоплень такого роду піснями в Росії, на
Україні і в Західній Європі. Тому пісня Климовського так швидко поширилась
серед народів Європи, де такого ґатунку романс став сенсаційною новиною.
Популярності твору сприяв вдало знайдений спосіб трактування патріотичних
почуттів героїв, їхніх громадських і особистих прагнень. У настроях героїв
пісні багато рис, які викликають подібні емоції в людей різних національностей,
зазначає відомий дослідник Григорій Нудьга.
З тих самих наднаціональних причин образ Тараса Бульби став пізніше
близьким мільйонам читачів у всьому світі.
“ І сталося так, що з
оригінальної творчості Тідге в Німеччині
через кілька десятків років мало що пам’ятали і читали, а перекладена ,
вірніше, перероблена ним на цьому святі пісня
“Їхав козак за Дунай” стала улюбленою. І тепер цей поет відомий у
Німеччині майже виключно як автор популярної
пісні………, що і є досить вільною переробкою твору “Їхав козак за Дунай”. (6, с.57)
Схоже відбулося і з гоголівськими
творами раньньогоперіоду. Те, що тоді здавалось авторові “дитячими пустощами” – склало йому справжню
славу не в окремій країні, а в світі.
Не встановлено, чи знав Гоголь про
існування Климовського, але його пісню скоріш за все чув. Бо народна пісня –
була надзвичайно близька письменнику з раннього дитинства. Це підтверджується –
епістолярною спадщиною письменника. Звернемось до листів Гоголя періоду
створення першої редакції “Тараса Бульби” Вони дозволяють відчути творчі наміри
і настрій автора.
Гоголь із захопленням пише Максимовичу
1833 р. “Теперь я принялся за историю
нашей единственной, бедной Украины. (…) Моя радость, моя жизнь! песни! как я
вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я теперь роюсь, перед этими
звонкими, живыми летописями! (…) Вы не можете представить как мне помогают в
истории песни)” (3, т. 7, с. 103)
Погодину, январь 1934 “ Я весь теперь
погружен в историю малороссийскую и всемирную, и та и другая у меня начинает
двигаться. (…) Ух, брат! Сколько приходит ко мне мыслей теперь! Да каких
крупных! полных, свежих! Мне кажется, что сделаю кое-что необщее во всеобщей
истории. Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и
быть ей нельзя. Мне попрекают, что слог в ней слишком уж горит, не исторически
жгуч и жив; но что за история, если она скучна! ” (3, т. 7, с. 111)
Такого піднесення духу та щирого
захоплення темою, яку насправді знав досконало, відчував на генетичному рівні –
в Гоголя не буде більше ніколи. Текст,
що тоді “спік” письменник – справжній, а не вимучений “пиріг”.
Історичні та фольклорні джерела взагалі стали для Гоголя тими дріждями,
на яких зійшла його повість. Повторення, сталі словосполучення, яскраві слова
та образи, деякі сюжетні ходи – взяті з українських пісень, з дум, билин. Це і постійні епітети “сахарные зубы”, “побледневшие
уста”, або порівняння: кровь хлынула “алая как надречная
калина“. Величні народно-поетичні образи
і сама стилістика роблять повість епічною: “И грохнулся он , как подрубленный
дуб на землю. И туман покрыл его очи.”
Порівняймо хоча б один уривок зі збірки М. Максимовича Украинские
народные песни” М., 1834., та текст “ Тараса Бульби “.
“Пропаде мов порошинка з дула, тая козацкая слава, Що по всему свету дыбом стала”. – у
Максимовича.
“Не погибнет ни одно великодушное дело и не пропадет, как
малая порошинка с ружейного дула, козацкая слава… И пойдет дыбом по всему свету
о них слава” (4, с.213)
Гоголь узагальнює значення пісенного багатства України в листі 1834 р.,
до І.І. Срезневського, автора “Запорожской старины”.
“Если бы наш край не имел такого
богатства песен – я бы никогда не писал истории его, потому что я не постигнул
бы и не имел понятия о прошедшем, или
История моя была бы совершенно не то, что я думаю с нею сделать теперь. Эти-то
песни заставили меня с жадностью читать все летописи и лоскутки какого бы то ни
было вздору. ” (3, т. 7, с. 113)
Ось звідкіля магія “Тараса Бульби” –
з народної душі, пісні, серця…Гоголь це відчував, бо це було – рідне. Подібний вплив народної пісні
відчув і другий Тарас, Тарас Григорович Шевченко.
Творче піднесення Гоголя дозволяє
йому зрозуміти всю нікчемність своїх мрій про державну службу, карьеру.
Погодину 1935 “ Я расплевался с
университетом, и через месяц опять беззаботный козак. Неузнаный я взошел на
кафедру и неузнаный схожу с нее.” (3. т.7, с.136)
Своєю викладацькою діяльністю Гоголь
незадоволений. Зате в захопленні від своєї творчої діяльності.
Максимовичу 1835, март “Посылаю тебе
“Миргород”. Авось-либо он тебе придется по душе. По крайней мере, я бы желал,
что бы он прогнал хандрическое твое расположение духа, которое, сколько я
замечаю, иногда овладевает тобой и в Киеве.
Ей-богу, мы все страшно отдалились от наших первозданных елементов. Мы никак не привыкнем
(особенно ты) глядеть на жизнь, как на трын-траву, как всегда глядел козак.
Пробовал ли ты когда нибудь, вставши поутру с постели, дернуть в одной рубашке
по всей комнате тропака?” (3, т. 7, с. 132)
Як бачимо, позитивної енергетики в
Гоголя тут – через край. І він нею щедро і щиро ділиться з друзями. Він,
безумовно, задоволений “Миргородом”. (Зауважимо, що після другої редакції
“Тараса Бульби” Гоголь вже не танцює.)
Чи не кокетує
містифікатор Гоголь, коли пише в одному з листів про свою байдужість до
«Вечорів…»? Бо і перший, приголомшуючий успіх, і знайомство з Пушкіним, і
читацьке обожнювання - прийшли до нього саме після «Вечорів..»
Перебуваючи на
цій хвилі успіху, Гоголь буквально занурений в український історичний та
фольклорний матеріал.. Друкуючи «Миргород» він, як досвідчений маркетолог, розміщує приманку для читача, зазначивши на обкладинці: «Повести служащие
продолжением «Вечеров на хуторе близ Диканьки». Автор тим самим намагається
зберегти тон і стиль попередніх текстів. І це теж позиціонує «Тараса Бульбу»
певним чином. Дозволимо собі нагадати, що сусідами «Тараса…» в «Миргороді» стали
Пульхерія Іванівна та Афанасій Іванович з «Старосвітських поміщиків». Майже
родичі!
Гоголь часів
першої редакції «Бульби» самодостатній і успішний. Була молодість, здоровья,
несподівана слава, та трохи грошей. Була справжня зануренність в матеріал і щирість.
Нічого подібного більше ніколи не буде.
«Черновой
автограф первой редакции «Тараса Бульбы находится в записной тетради Гоголя;
расположение его в этой тетради позволило исследователям датировать начало
работы над повестью мартом-апрелем 1834 г.»
(4, с.243)
Та, саме перша
редакція «Тараса…» стала основою того
романтичного та емоційно піднесенного міфу про козацьку Україну, який Гоголь
явив світові. Відчайдушна козацька героїка щиро захопила і
автора і читачів. Це є фактом. Всеукраїнська прем’єра фільму, що відбувається в
ці дні – найкраще тому підтвердження.
Тому, здається недоцільним
продовжувати дискусії навколо питань, яке видання “Тараса Бульби” більш
“правильне”, остаточне, відповідає авторській волі, “патріотичне” і таке інше…
Логічним буде визнання наступних фактів.
1.
Створення повісті “Тараса Бульби”
– результат багаторічних зусиль, сталих інтересів та захоплень автора.
2.
Функціонування гоголівського
тексту в обох редакціях - це факт світового літературного процесу.
3.
Друга редакція “Тараса…” не могла
з’явитися без першої.
Тому найважливішим питанням, на нашу
думку, є дослідження умов, обставин і мотивів, які призвели до творення
першотексту, а не до його наступного редагування. Тим більше, що першотекст
існував в суспільній свідомості близько семи років. І не тільки на теренах
Російської імперії, а й в світі.
Звернемось ще раз до первинних
мотивів творення “Тараса Бульби”. Початок 30-х років, Гоголь пояснює
найсуттєвіше в українській ментальності в
“Размышлении Мазепы: “…чего можно было ожидать народу,
так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему
пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее
уравнение прав с собственным народом русского самодержца.” ( 2 ) Так пояснює Гоголь причини союзу Мазепи
зі Шведами і ставлення до українців російського царя.
Проходить час і Гоголь у 1839-1842 повертається до “Тараса Бульби” і
змінює його концепцію.
Радикальні зміни у другій редакції
повісті, та дописані сцени з прославленням “русского царя” професор КМА
Володимир Панченко називає штучними, а їх тон фальшивим. (7) Про причини появи
цих сцен поміркуйте, прочитавши добірку листів Гоголя кінця 30-х., початку 40-х
років, що наводимо у “Додатках”. Вони більш ніж переконливі. Скрутні
матеріальні обставини, в яких опинися
Гоголь, та мотиви його вчинків можуть стати темою окремого дослідження.
Наведемо лише декілька прикладів.
6 квітня 1837 року в листі до Жуковського Гоголь пише про своє скрутне
матеріальне становище: “Рассмотрите положение в котором я нахожусь, мое
болезненное состояние, мою невозможность заняться чем-нибудь посторонним и
дайте мне спасительный совет, что я должен сделать для того, что бы протянуть
на свете свою жизнь до тех пор, покамест сделаю сколько-нибудь из того, что мне
нужно сделать. Я думал, думал и ничего не мог придумать лучше, чем прибегнуть к
государю. Он милостив, мне памятно до гроба то внимание, которое он оказал к
моему “Ревизору” (…) Если бы мне такой пансион, какой дается воспитанникам
Академии художеств, живущим в Италии, или хотя такой, какой дается дьячкам,
находящимся здесь при нашей церкви, то я бы протянул тем более, что в Италии
жить дешевле. Найдите случай и средство указать как нибудь государю на мои
повести: “Старосветские помещики” и “Тарас Бульба”. Это те две счастливые
повести, которые нравились совершенно всем вкусам и всем различным
темпераментам. (…) Если бы их прочел государь! Он же так расположен ко всему,
где есть теплота чувств и что пишется прямо от души…О, меня что-то уверяет, что
он бы прибавил ко мне участия. Но будь все то, что угодно богу. На его и вас
моя надежда.” (8, с.160)
Благодаря хлопотам Жуковского Гоголь
получил от Николая І пособие в 5000 рублей. (8, т. 1, с.160-161)
Але все це, як кажуть, за лаштунками.
Для широкої публіки цього всього не існує. Навіть друзі не знають деталі. Про
появу у нього грошей містифікатор Гоголь між іншим пише Прокоповичу (20 жовтня
того ж 1837) як про чарівний і
незбагнений випадок: “Я рад что у тебя не отнял денег, которые, может быть, тебе нужны
самому и которые я просил у тебя взаймы. Я получил от государя, спасибо ему,
почти неожиданно и теперь не нуждаюсь. ” (8 т.1, с. 101)
Гроші треба було
відпрацьовувати. І робота почалась.
«В 1839-1842 гг.
Гоголь подверг повесть очень значительной переработке, в результате чего объем
ее вырос с девяти глав до двенадцати» (4, с.236)
Але, зазначимо, що промовисто не лише
те, що Гоголь додав до першої редакції “Тараса Бульби“, а й те, що він з неї
вилучив. В першій редакції Тарас більш людяний, почуття його багатші на відтінки.
В сцені вбивства сина він говорить: ” Ты думал, что я отдам кому-нибудь дитя свое? Нет! Я тебя породил, я тебя и
убью!» ( 1-я ред. ) . «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (2-я
ред.) В першій редакції інший і Остап. Він обнімає тіло мертвого брата. В першій редакції, на запитання Остапа:
«Батько, это ты убил его?», Бульба зізнається словами «Я, синку». В другій лише
киває головою. В першій редакції Тарас сам пропонує поховати мертве тіло, вони
несуть Андрія разом з Остапом, шаблями та списами копають могилу… В другій
редакції: «Погребут его и без нас!». ( Якась з цих сцен нагадує Гомерівську
«Ілліаду», якась «Термінатора»… )
І ще одне зауваження щодо мови. Якщо
прикрасою “Вечорів…” стали і українські слова, і невеличкі словнички вмонтовані
в передмови до обох частин, то в другій редакції “Тараса Бульби“ Гоголь (чи
його редактор?) старанно уникали українізмів. Викорінюються не тільки ховрашки,
“овражки” перетворюються на “сусликов”, змінюється звучання корінного
слова “Січ” на “Сечь”. Чи це не важливо?
А якщо це дрібниця, то кому вона заважала?
Бєлінський, який прискіпливо слідкує
за розвитком Гоголівського таланту, з ентузіазмом і захопленням вітає нову
редакцію “Тараса …”. Ще до її появи з друку він публікує “Бібліографічне
повідомлення”, в якому “…спешит
известить русскую читающую публику” о скором выходе собрания сочинений Гоголя в
четырех томах и, в частности, сообщает, что здесь будет опубликован “Тарас
Бульба”, “совершенно переделанный, чуть не вдвое обширнее прежнего.” (4, с.186)
Відомості про це Бєлінський мав
надзвичайно точні: за свідченнями Н.Я. Прокоповича, редактора цього видання,
Бєлінський допомагав йому читати коректури.
Чому радіє відомий критик? Смузі
творчого невдоволення Гоголя, його скрутному становищу, примусу обставин?
Гоголь втрачає себе. Ось його зізнання в листах до покровителя Жуковського.
Из Москвы, январь 1840, “Это мне даст средство как-нибудь и
сколько-нибудь выкрутиться из моих обстоятельств и возвратит на сколько-нибудь меня мне.” (8, т.1, с.168)
3 мая, 1840, Москва, “ Если б это
исполнилось, я был бы человек, счастливейший в мире, не потому, что достал
средства пропитания, черт с ним, я бы за свое пропитание гроша не дал, если бы
знал, что существование мое протащится без дела, но потому, что я возвращу тогда себе себя.” (8,
т.1, с.170)
Літературознавці часів СРСР
пам’ятають, у нас була і друга редакція “Молодой гвардии” Фадеєва, який
застрелився після неї. Він не витримав знущань над творчою особистістю, про що
й написав напередодні в листі до ЦК КПСС. Застрелився, маючи дачу, водіїв,
служниць… А що ж мав Гоголь? Ось його правдивий лист до Максимовича 10 січня
1842 року.
«Голова у меня
одеревенела и ошеломлена так, что я ничего не в состоянии делать, не в
состоянии даже чувствовать, что ничего не делаю. Если б ты знал, как тягостно
мое существование здесь, в моем отечестве. Жду и не дождусь весны и поры ехать
в мой Рим, в мой рай, где я почувствую вновь свежесть и силы, охладевающие
здесь… О, много, много пропало, много уплыло!… Приезжай когда-нибудь, хоть под
закат дней, в Рим, на мою могилу, если уж не станет меня в живых. Боже, какая
земля! Какая земля чудес! и как там свежо душе!…» (1, с. 352 )
А тут йому душно. А чому?
Прислухаємось до самого Гоголя.
В листі до
М.П.Балабіної від 24 серпня 1839 року він пише з Відня: «Теперь мне нет ничего
в свете выше природы. Передо мной исчезли люди, города, нации, отношения и все,
что (ло)мает людей, волнует и томит. Ее одну я вижу и живу ей. Вот почему я
пристрастен к ней: она мое последнее богатство. Кто испытал глубокие душевные
утраты, тот поймет меня..» (8, т.1 с.324)
Втрати
у Гоголя були. І саме після ціх втрат починається вимушена робота над другою
редакцією «Тараса Бульби».
Але це тема вже другого дослідження.
У кожного свій Гоголь. Він багато
чому навчив Україну. Але, “Чи не
найголовніше те, що Гоголь навчив сміятися Росію, сміятися з усього, навіть, як
у "Ревізорі”, з державних інституцій. А Імперія (не забуваймо, що Росія
завжди була такою та й сьогодні намагається нею стати, бодай “ліберальною”),
існує лише, як писав М.Бахтін, у “зоні серйозного”, походження її сакральне, її
цар – помазаник Божий. Сміх же профанує, розвінчує святість. Подивіться на
російську коміку до Гоголя. Вона наївна, примітивна і раціональна. Гоголь
спокусив Росію сміхом і тим самим сприяв, як мало хто, руйнації Імперії, її
сакральної природи, і в тому, можливо, був український рахунок до Росії.
Руйнівну роль Гоголя блискуче зрозумів Василь Розанов, який мав абсолютне чуття
на питомо російську матерію життя. І він усе життя боровся проти Гоголя! Та
все-таки, коли побачив революцію, змушений був сказати: “ Твоя правда, Гоголе!”
Розанов вважав, що лише революція стала виправданням Гоголя. Так що в
українсько-російських культурних взаєминах Гоголь – не просто важлива мистецька
постать.” (5)
Українці і росіяни мають зрозуміти,
що ділити Гоголя між собою не можна. Гоголь - вже не належить тільки нам. Він і
його творчість давно належать всьому людству.
Список литературы:
1.
Вересаев В.В. Гоголь в жизни: Сист.свод подлин.
свидетельств современников. – Х.: Прапор, 1990.
2.
Войтенко Володимир. “Історія вчора і завтра.” “СЛОВО
ПРОСВІТИ”, ч. 12, 26 березня – 1 квітня 2009 р.
3.
Гоголь Н.В. – Собрание сочинений в семи томах. –
М.: Худож. лит., 1967.
4.
Гоголь Н.В. Тарас Бульба. – М.: Издательство
Академии наук СССР, 1963.
5.
Михед Павло «Яким бути ювілею
Миколи Гоголя», «СЛОВО Просвіти». ч 38 (363), 21-27 вересня 2006 р.
6.
Нудьга Григорій. Козак, філософ, поет. – Львів:
Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України, 2002.
7.
Панченко Володимир. Національне радіо. Передача
“Українські скрижалі”, 27 березня 2009
р.13 год. 15 хв.
8.
Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х т. – М.: Худож. лит.,
1988.
* Семен Климовський - автор книги «О правосудии
начальствующих», подарована Климовським Петру І у 1727 році. Срезневский писав «Семен Климовський – не
міфічна особа: в рукописному відділі бібліотеки імператорської Академії наук (
як відомо, раніше називалася Імператорською бібліотекою) за 3 17, 4, 9 і тепер
зберігається рукопис, про якого у свій час писали Голиков, Карамзін, митрополит
Євгеній та ін. » (Нудь. 13) «Климовський відважився не тільки сказати, а й
написати йому: (Петру І) « Цар без правди - гній», краще бути жебраком, як
несправедливим царем і застеріг: «Пам,ятайте, яким судом судите, таким судом і
судимі будете.» (Нудь 111)
ДОДАТКИ
1827, Г.И.Высоцкому из
Нежина “ Уже ставлю мысленно себя в Петербурге, в той веселой комнатке окнами
на Неву, так как я всегда думал найти себе такое место. Не знаю, сбудутся ли
мои предположения, буду ли я точно живать в этаком райском месте или неумолимое
веретено судьбы зашвырнет меня с толпою самодовольной черни (мысль ужасная!) в
самую глушь ничтожности, отведет мне черную квартиру неизвестности в мире.”
(3, т. 7, с. 49”)
Письмо матери, Петербург 1829 “ Скажу еще, что Петербург мне показался
вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и
слухи, которые распускали другие о нем, так же лживы. Жить здесь не совсем
по-свински, тоесть иметь раз в день щи да кашу, несравненно дороже, нежели
думали. За квартиру мы плотим 80 рублей в месяц, за одни стены, дрова и
воду. ”
(3, т. 7, с. 60)
Пошуки іншого способу життя,
намагання реалізувати власний творчий потенціал і приводить його до “Вечорів”.
Маме, 1829 Питер “Вы не поверите,
как много в Петербурге издерживается денег. Несмотря на то, что я отказываюсь
почти от всех удовольствий, что уже не франчу платьем, как было дома, имею
только пару чистого платья для праздника или для выхода и халат для будня; что
я тоже обедаю и питаюсь не слишком роскошно, - и, несмотря на это все, по
расчету менее 120 рублей никогда мне не обходится в месяц. Как в этаком случае
не принятся за ум, за вымысел, как бы добыть этих проклятых, подлых денег,
которых хуже я ничего не знаю в мире, вот я и решился…” (3, т. 7, с. 61)
Маме, 1829 “Мне предлагают место с
1000 рублей жалования в год. Но за цену ли, едва могущую выкупить годовой наем
квартиры и стола, мне должно продать свое
здоровье и драгоценное время? и на совершенные пустяки, на что это
похоже? в день иметь свободного времени не более как два часа, а прочее время
не отходить от стола и переписывать старые бредни и глупости господ
столоначальников и проч., ” (3, т. 7, с.
66)
Максимовичу 1833 “Туда, туда! в Киев!
в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него,
деялись дела старины нашей. ” (3, т. 7, с. 105)
1834, И.И. Срезневскому. “ Я рад
всему, что ни появляется о нашем крае. (…) Вы уже сделали мне важную услугу
изданием “Запорожской старины”. Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и
особенно повести бандуристов, ослепительно хороши. (…)Народ, которого вся жизнь
состояла из движений, которого невольно (если бы даже он был совершенно
недеятелен от природы) соседи, положение земли, опасность бытия выводили на
дела и подвиги этот народ… Я недоволен польскими историками, они очень мало
говорят об этих подвигах; впрочем, они могли знать хорошо только со времени
унии, но и там ни одного летописца с нечерствою душою, мыслями. Если бы крымцы
и турки имели литературу, я был бы уверен, что ни одного самостоятельного тогда
народа в Европе не была бы так интересна история, как козаков. И потому-то
каждый звук песни мне говорит житвее о протекшем, нежели наши вялые и короткие
летописи, если можна назвать летописями не современные записки но поздние
выписки, начавшиеся уже тогда, когда память уступила место забвению. (…) Если
бы наш край не имел такого богатства песен – я бы никогда не писал истории его,
потому что я не постигнул бы и не имел понятия о прошедшем, или История моя
была бы совершенно не то, что я думаю с нею сделать теперь. Эти-то песни
заставили меня с жадностью читать все летописи и лоскутки какого бы то ни было
вздору. Я имел случай многие перечесть и, к сожалению, пропустил случай многие
переписать. ” (3, т. 7, с. 113)
“Наброски драмы из украинской
истории”. Не раніше 1838 року, скоріш за все у 1839. “По свидетельству С.
Аксакова, Гоголь в конце 1839 г. говорил ему, что “у него составлена в голове
трагедия из истории Запорожья, в которой все готово, до последней нитки, даже в
одежде действующих лиц…Гоголь сжег написанные части драмы, так как она не
понравилась Жуковскому.” (3, т.4, с.492)
1840, Москва, Жуковскому “ Я уже было
предался минуты на две отдохновению, даже веселил себя мыслью, что наконец
разделаюсь как-нибудь с моими тяжелыми обязанностями и светлый, с оживленной
душою отправлюсь в мой обетованный рай, в мой Рим, где вновь проснусь и окончу
труд мой.” (8, т.1с. 167 )
Погодину, 1933 “ Вы спрашиваете об
Вечерах Диканских. Черт с ними! Я не издаю их. И хотя денежные приобретения
были бы не лишние для меня, но писать для этого, прибавлять сказки не могу.
Никак не имею таланта заняться спекуляционными оборотами. Я даже позабыл что я
творец этих Вечеров, и вы только напомнили мне об этом. Впрочем, Смирдин
отпечатал полтораста экземпляров 1-й части, потому, что второй у него не
покупали без первой. Я и рад, что не больше. Да обрекутся они неизвестности!
покамест что-нибудь увесистое, великое, художническое не изыдет из меня. Но я
стою в бездействии, в неподвижности. Мелкого не хочеться! великое не
выдумывается! Одним словом, умственный запор.” (3, т. 7, с. 91)
Погодину, 1833 “Я не иначе надеюсь
отсюда вырваться, как только тогда, когда зашибу деньгу большую. А это не иначе
может сделаться как по написании увесистой вещи. А начало к этому уже сделано.
” (3, т. 7, с. 98)
Максимовичу 1834 “Молодец! меня
подбил ехать в Киев, а сам сидит, и ни гадки о том. А между тем я почти что не
на выезде уже. Что ж, едешь или нет? – влюбился же в эту старую толстую бабу
Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь ”(3, т. 7, с.115
1836, Гамбург. “В самом деле, если
рассмотреть строго и справедливо, что такое все написанное мною до сих пор? Мне
кажется я разворачиваю давнюю тетрадь ученика, в которой на одной странице
видны нерадение и лень, на другой
нетерпение и поспешность, робкая, дрожащая рука начинающего и смелая замашка
шалуна, вместо букв выводящая крючки, за которые бьют по рукам. Изредка, может
быть, выберется страница, за которую похвалит разве только учитель, провидящий
в ней зародыш будущего. Пора, пора наконец заняться делом. ” (8, т.1, с. 154)
Мрія про майбутні геніальні створіння заставила його обплювати свої
перші тексти самому, ще при житті. Та
крім нього вартість його текстів вже визначав не він, а людство. І вони - та
нова об’єктивна реальність, автор якої про це вже не взнав.
Из Москвы Январь 1840, Жуковскому.
“Это мне даст средство как-нибудь и сколько-нибудь выкрутиться из моих
обстоятельств и возвратит на сколько-нибудь меня мне.” (8, т. 1, с.168)
3 мая, 1840, Москва, Жуковскому. “
Если б это исполнилось, я был бы человек, счастливейший в мире, не потому, что
достал средства пропитания, черт с ним, я бы за свое пропитание гроша не дал,
если бы знал, что существование мое протащится без дела, но потому, что я
возвращу тогда себе себя.” (8, т.1, с.170)
Гоголь пережив та переріс цілу вервечку ілюзій та
розчарувань… Він все життя знаходився в постійному самопошуку та еволюціонуючи,
мріяв про надосягнений ідеальний текст.
Пишет Прокоповичу 15(27) июля 1842 из Гастейна «При
корректуре второго тома прошу тебя действовать как можно самоуправней и
полновласней: В «Тарасе Бульбе много есть погрешностей писца. Он часто любит
букву и; где она не у места, там ее
выбрось; в двух-трех местах я заметил плохую грамматику и почти отсутствие
смысла. Пожалуйста, поправь везде, с такою же свободою, как ты переправляешь
тетради своих учеников. Если где частыен повторения одного и того же оборота
периодов, дай им другой и никак не сомневайся и не задумывайся, будет ли
хорошо, - все будет хорошо.» (8, т.1, с.102)
«Высшим актом доверия к Прокоповичу была обращенная к
нему в позднейшие годы просьба Гоголя править стиль и грамматику его
произведений, а также возложенные на него заботы по изданию «Мертвых душ» и
собрания сочинений. Но эта доверенность Гоголя обернулась злополучными
последствиями. Добросовестно выполненная Прокоповичем просьба о правке
грамматических и стилистических ошибок создала впоследствии дополнительную
работу для текстологов, вынужденных освобождать гоголевские тексты от
исправлений Прокоповича.» (8, т.1 с. 91)
Погодин пишет
Гоголю в 47 году «Ты не имеешь способности поправлять, и вместо поправок ты
переделываешь. …Ты соглашаешься почти со всяким замечанием и полагаешь, что во
всяком непременно должна быть истина (это крайность) и если бы предлагать тебе
замечания, то первое твое сочинение было бы и последним и вышло бы по смерти.»
(8, т.1, с.417)
Гоголь
самокритичен. «Что касается до меня, я буду от всех моих сил, сколько их есть
во мне, молиться богу на тех самых местах которые зрели его в образе Христа,
чтобы простил мне за все, на что подтолкла меня моя самоуверенность, гордость и
самоослепление». (8, т.2, с.91)
1847 «
Для всех ясно, что это сочиненное
письмо на заданную себе тему – похвалить приятеля. Говорят: Гомер написал «Одиссею», Жуковский
перевел «Одиссею», Гоголь рецензировал «Одиссею», Языков напечатал рецензию об
«Одиссее, а по справке оказалось, что что по-гречески из всех четырех знал только
один – Гомер. (…)
Противно всем
твое стремление (давнее) тереться около знатных, к которым ты очень
пристрастен, видишь достоинства в посредственностях и вообще не находишь
сказать им ничего, кроме лести, когда все зло там» (8, т.1, с.414)
С.Т. Аксаков
писал Гоголю летом 1848 года « Полное выздоровление вы получите только на
родной почве, подышав родным воздухом своей земли». (8, т.2, с.88)
1847 « Выкинь из
головы мысль, что ты можешь получить сведения о Росси по слухам. Нет, нет и
нет. Ты получишь совершенный вздор. Одна неделя дома покажет тебе все лучше и
вернее, чем пять лет в чужих краях. У нас чудеса со всяким днем воочию
совершаются, и ловить их может только зоркий глаз на месте. И кого ты слушаешь?
Богатых, праздных, полуфранцузских-полунемецких магнатов! Опять попались они
под перо! » (8, т.1, с.435)
Гоголь через год
соглашается «Езжу и отыскиваю людей, от которых можно сколько-нибудь узнать,
что такое делается на нашем грешном свете. Все так странно, так дико. Какая-то
нечистая сила ослепила глаза людям, и Бог попустил это ослепление. Я нахожусь
точно в положении иностранца, приехавшего осматривать новую, никогда дотоле невиданную землю: его все дивит, все
изумляет и на всяком шагу попадается какая-нибудь неожиданность.» (8 т.1, с.
443)
1847 Белинскому “ Покуда мне
показалось только то непреложной истиной, что я не знаю вовсе Россию, что
многое изменилось с тех пор, как я в ней не был, что мне нужно почти сызнова
узнавать все то, что ни есть в ней теперь.” (8, т.2 с.280)
К.С. Аксаков диагност: «Во всем, что вы писали в письмах
и в книге вашей особенно, вижу я прежде всего один главный недостаток: это ложь. Ложь не в смысле обмана и не в смысле ошибки – нет, а в смысле неисренности прежде всего. Это
внутренняя неправда человека с самим собою, внутренняя непростота и
раздвоенность…» (8, т.2, с.95)
1839, Балабиной «Вы не поверите, как грустно оставить на
один месяц Рим и мои ясные, чистые небеса, мою красавицу, мою ненаглядную
землю. Опять я увижу эту подлую Германию, гадкую, запачканную и закопченную
табачищем…
…Век художника оканчивается, когда он оставляет раз
Италию, и, дохнувши тлетворным дыханием севера, он, как цветок юга, никнет
голову».( 8, т.1 с.320)
«Из этой ли
снежной берлоги выставлять нос и еще писать? Медведи обыкновенно в это время
заворачивают свой нос поглубже в шубу и спят. Вы уже знаете, какую глупую роль
играет моя странная фигура в нашем родном омуте, куда я, не знаю за что, попал.
С того времени, как только ступила моя нога в родную землю, мне кажется, как
будто я очутился на чужбине.» (8, т.1 с.327)
«Знаете, что я скажу вам теперь о римском народе? Я
теперь занят желанием узнать его во глубине, весь его характер, слежу его во
всем, читаю все народные произведения, где только он отразился, и скажу, что,
может быть, это первый народ в мире, который одарен до такой степени
эстетическим чувством, невольным чувством понимать то, что понимается только
пылкою природою на которую холодный, расчетливый меркантильный европейский ум
не набросил своей узды. Как показались мне гадки немцы после итальянцев, немцы,
со всею их мелкою честностью и эгоизмом….
Нет, вам нужно подальше из Петербурга. Этот климат живет
заодно с этой болезнью; оба они мошенничают вместе. Пишите ко мне обо всем, что
у вас ни есть на душе и на мыслях. Помните, что я ваш старый друг и что я
молюсь за вас здесь, где молитва на своем месте, то есть в храме. Молитва же в
Париже, Лондоне и Петербурге все равно что молитва на рынке.» (8, т.1 с.312)
« Тот, кто читал Гоголя и провел хотя бы детство в
северной довоенной деревне, обязательно должен заметить удивительное сходство
святочной обстановки с атмосферой, описанной в повести «Ночь перед Рождеством».
Вообще все «Вечера на хуторе близ Диканьки» Н.В. Гоголя в этом смысле полностью
соответствуют духу нашего северного народного быта. Казалось бы, все разное:
язык и песни, природа и нравы. Но что-то главное, необъяснимое является общим,
родство здесь поразительное. Н.В. Гоголь никогда не бывал ни в Кадникове, ни в
Холмогорах, не слыхал наших северных вьюг и песен, не видел наших плясок и
праздников. Но северные бухтинщики и до сих пор узнают себя в Рудом Паньке,
озорство украинских парубков имеет полное сходство со святочным баловством.
Пьяный Каленик и сейчас бродит по каждой вологодской деревне.»
Белов В. «Лад. Очерки о народной естетике». Москва,
Молодая гвардия, 1982. (стр. 218)
Тираж 50 000 экз.
Чим була Італія для Гоголя? Не
забудьмо, що першим надрукованим гоголівським текстом є вірш “Італія”. А це
майже творчість Гоголя-підлітка. Здійснив свою дитячу мрію.
1837 напише Жуковському з Риму: “
Если бы вы знали, с какой радостью я бросил Швейцарию и полетел в мою душеньку,
в мою красавицу Италию. Она моя! Никто в мире ее не отнимет у меня! Я родился
здесь. Россия, Петербуг, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр – все это
мне снилось. Я проснулся опять на родине…” (3, т. 7, с.177”)
Чим для нього була Італія, він
уточнює того ж року.
16 июля 1837 Балабиной “Вот мое мнение: кто был в Италии, тот скажи
“прости” другим землям. Кто был на небе, тот не захочет на землю.” (1, с.229)
Гоголь Данилевскому, апрель 1837. “Что сказать
тебе вообще об Италии? Мне кажется, как будто бы я заехал к старинны
малороссийским помещикам. ” (1, с.227)
Деякі свої перші тексти, книжки, в
листах до друзів називає “поросям”. (Підкласти свиню, або виростити, а то й ще
– викохати.)
Живуть вдалині, час від часу влада
відпускає попастись на “лужайке”, але потім настає час “доїтися” Не всі це
витримують. Горький, Маяковський, Есенин, Цветаєва, Фадеєв….
І зараз в козаків-розбійників
продовжують гратися не тільки наші діти. Компьютерна гра “Козаки” українських
розробників відома геймерам всього світу.
Пригадаймо наше дитинство. Хто з нас
не грав у “козаків-розбійників”? Пригадаймо, що весь радянський та
пострадянський час саме гоголівська “Ніч перед Різдвом” створювала за допомогою
телепростору класичний різдвяний та новорічний настрій мільйонам людей. А
мультфільм “Жил был пес” занурюював глядачів магично діючою українською
народною піснею в атмосферу колядок та щедрівок. Слово “козак” стало успішним
бізнесовим брендом, який масово використовується ось уже не тільки у ХІХ, чи
ХХ, а й у ХХІ столітті. Чого варта лише комп’ютерна гра “Козаки”, українських
розробників. Використання на гербі міста Олександрії та Олександрійського
району козацьких атрибутів: козацького хреста, лука з стрілами і коня. Кінь, до
речі, незагнузданий, вільний. Козацькі атрибути є також на гербі Нової Праги.+
Сірники. Одна з найпотужніших в Росії
Балабанівська сірникова фабрика забезпечила Україну сірниками з цілою серією
козацьких зображень на коробці. Як символічно, що вогник пам’яті Миколи
Васильовича не згасає і в наш складний та цікавий час!
Хемінгуєй не жив в США. Він жив на
Кубі. Це дуже дратувало американську
еліту.
Немає коментарів:
Дописати коментар