Освітній простір Олександрійщини (частина 3)

  Той, хто не знає жодної іноземної мови, нічого не знає про свою.

                                                                                                       Гете

Як ми і обіцяли в попередньому матеріалі, сьогодні розмірковуємо про мову і мови. Отже, що є на мовному просторі Олександрійщини? Перш за все - маємо ситуацію двомовності. І в побуті, і в засобах масової інформації використовується українська та російська мови. 

«Двомовність (білінгвізм) – реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу.»* Так нейтрально пояснює це ВІКІ- словник.

Професор Колумбійського та Єльського університетів Юрій Шевчук називає двомовну ситуацію в Україні «мовною шизофренією»**. Ось так, бачите, дуже емоційно. 

Зблизька ж, все це виглядає набагато заплутаніше і має багато важливих подробиць. В селах району, в побутовому, домашньому, вуличному спілкуванні - переважає український «суржик» або «мішанка».

Українською ж літературною мовою спілкуються найчастіше у школах і дитячих садочках, у сільраді, поштовому відділенні, тобто у державних, офіційних установах.

Українську мову в школах, так само як і іноземну, викладають переважно україномовні вчителі. Вони і з дітьми, і між собою спілкуються українською – як на перервах, так і поза школою. Вони і думають, і «дихають» по-українські, хоча навколо й повно телефонів-комп’ютерів, телебачення й радіо з російськими програмами. Мабуть мову селянам Бог, таки, береже… 

Проте справжній скарб, недооцінений у освітньому просторі всієї країни – це сільські старожили. Вони, як правило, ще є носіями живої народної мови, і зберігають у своєму мовленні справжні лексичні перлини. Їх мова не академічно-правильна, але - яскрава, жива, насичена сталими зворотами, фразеологізмами, приказками та примовками, які є незмінними з кінця ХІХ- початку ХХ століть.

Проте ці люди поважного віку, найчастіше, - не усвідомлюють своєї унікальності, соромляться своєї старості, комплексують через одяг, хвороби, злидні, до молоді і підступити бояться, та й до місцевої школи їх не кличуть. «Якась там баба, на крайку живе…» І безумовно, диплому про педагогічну освіту не має!

У місті ж Олександрії, мовна ситуація така ж складна і суперечлива, як і в інших містах центральної України. У побутовому, домашньому і вуличному спілкуванні – проявляється яскрава двомовність. Це - український «суржик» і «александрійська руска». До того ж у школах, не всі викладачі української мови користуються українською поза уроком; на вулицях, в транспорті, магазинах, лікарні, кафе… 

Дзвенить дзвінок і ми знаємо, а діти на перервах чують – суцільний білінгвізм. Притому не англо-німецький. Це правда. Одночасно слід відзначити, що вивченню теорії української мови в місті приділяється підвищена увага. Класи з поглибленим вивченням, репетитори. Йде справжнє «натаскування», системний тренаж.

Але практичне мовлення дітей – дещо штучне, декоративне, їх мова не виглядає природньо, особливо, якщо батьки не вживають дома українську. У дітей не виникає внутрішнього відчуття мови. А тут ще й телевізор, що не вимикається місяцями, та й радіо в машині – теж не французьке!

Тобто, українську у місті, все ще вивчають як іноземну мову, не для живого спілкування, а для екзаменів, контрольних тестів та ЗНО. Це теж правда. Щодо ментальності… Визначити її мабуть, важко і самій людини, яка виростає в таких умовах. І тут класні години, присвячені національно-патріотичному вихованню, навряд чи допоможуть. «Чи відчувають ці люди мову, в яку вони «бавляться» і вдають, що нею розмовляють?»**

Що ж стосується вивчення іноземної мови у місті, то тут ситуація взагалі нагадує кубік Рубіка або кросворд. Реальність така, що одна з мов двомовного індивіда завжди є домінантною, тобто основною. І в міській школі іноземну можуть викладати, по черзі, то україномовні, то російськомовні вчителі. Крім того, у декого  ще й репетитор може бути російськомовним, так само як і волонтери, носії реальної англійської чи німецької мови. 

Як тут не заплутатись дитині? Вона ж теж, найчастіше, двомовна. І безумовно, існує проблема у тому, що дуже мало людей прислухається до живої народної мови. Як серед дітей, так і дорослих.

Оскільки навчання іноземній мові базується на аналогіях з рідною, або мовою первісного виховання, то рівень володіння нею - має бути досить високий, так само як і теоретичні знання. Якщо ж мова первинного виховання (українська або російська) вивчається «слегка», як іноземна, а в спілкуванні переважає олександрійський варіант мішанки, а природну, живу, цікаву, українську розмовну мову місто чує дуже рідко, то…

***

Ось і наступна ідея, що лежить, майже, на поверхні. Так, давайте почнемо занурювати дітей у мовне середовище, бо перебування у мовному середовищі – справді ефективний метод навчання і виховання. Тільки спочатку – зануримося у середовище державної, української мови!

Давайте спробуємо організувати літні (або канікулярні) мовні табори з поглибленого вивчення - української мови. У сільській місцевості. Не для екзаменів. Для життя. Там спілкування міських школярів із сільськими дітьми і дорослими, для яких українська, з самого малечку, жива і рідна, подарує «гарадским» дітям такі мовні навички і, (найголовніше!) ментальні риси,  яких ні за які гроші в репетитора не купиш. Якщо Вам «не по кишені» вивчати англійську у Англії, то вивчіть, для початку, українську в Україні. Слава Богу, ще є де!

І, погодьтеся, що лелека у «Букварику» - відрізняється від лелеки на дереві чи на свіжезораному городі. Так само як річка – відрізняється від резинового басейну на дачі, а яблуко – від яблучної жвачки.

Тож пропоную використати багатий життєвий досвід і мовні навички сільських старожилів при обов’язковій методичній підтримці фахових вчителів, філологів та істориків. Запис спогадів, пісень, кулінарних рецептів, народних звичаїв і обрядів – неміряне поле діяльності. І, нехай не дуже часто, але можна долучати старожилів (в якості волонтерів), до навчання міських дітей живій українській мові.

Пенсії у селян невеличкі, то чому б їм не доплатити за уроки практичного мовлення та спілкування, як для своїх, сільських, так і особливо для міських дітей? ( Є різні механізми фінансування подібних проектів, від грантів до меценацтва і коштів місцевих бюджетів.) У селі, поруч з містом, бо до Закарпаття далеко і дорого, у літньому таборі, або на базі опорних шкіл, це може бути справжня фольклорна практика, а не тільки уроки-бесіди, ігри, квести, вистави, проекти та відео кліпи. Ось вам простір для місцевих ініціатив та творчості (у рамках децентралізації).

Ми ж розуміємо важливість волонтерів, коли вивчаємо англійську мову? Розуміємо. Визнаємо, що саме спілкування з носієм живої мови покращує мовні навички і знайомить з ментальністю народу? Визнаємо. То чому ж до української  у нас інший підхід?

Адже загальновідомо, що «ступінь володіння рідною мовою (лексико-граматична конкретність мовлення, його стилістичне багатство) створює передумови для успішного оволодіння іноземною мовою. Порівняльне вивчення двох мов (рідної та іноземної) допомагає пізнавати спільне і від’ємне у функціонуванні обох мов.»***

Це ще одна освітньо-виховна  послуга, яку район може надати місту. Безцінна послуга. Бо капіталовкладення у дітей – це капіталовкладення у майбутнє.

                                                   

* Взято - https://uk.m.wikipedia.org

** Взято - zaxid.net/news/showNews, «Двомовність як хвороба»

*** Взято - m.pidruchnikki.com/1355091548047

Освітній простір Олександрійщини (частина 2)

"Щоб змінити людину, починати треба з її бабусі"
 

                                                                    Віктор Гюго                                                                                                                                                                               

Отже, що за ресурси ми маємо в освітньому просторі Олександрійщини?  Перш за все, це самовіддані і кваліфіковані вчителі, як у місті, так і в районі. У своєму інтерв’ю «Сільському віснику» (№29) начальник відділу  освіти РДА Олена Полтавець зазначила:   "Якісний склад педагогів один з найкращих в області. Тобто, потенціал є, і великий.»

Безумовно, маємо підтримку батьків Олександрійщини. В своїй переважній більшості вони, як замовники освітніх послуг для своїх дітей, зацікавлені у найвищій якості цих послуг. Так само і учнівська більшість, вже починаючи з середніх класів, усвідомлює  необхідність  ґрунтовної освіти. Тобто, в трикутнику вчитель-дитина-батьки маємо всі підстави для продуктивної співпраці. 

Визначені державні стандарти і пріоритети. Міністр науки і освіти Лілія Гріневич заявила: «Ми оприлюднили концепцію нової школи. Вона буде обговорюватися на серпневих конференціях педагогів. (…) Нова школа має бути зорієнтована не на відтворення суми знань, а на формування компетенцій (сформувати випускника як особистість, патріота та іноватора)».*

Тепер про інструментарій. Ситуація з підручниками, в цілому, має позитивну тенденцію. Більшість дітей підручниками забезпечені, хоча й виникають окремі проблеми. Шкільні бібліотекарі, ці непомітні герої освітньої ниви, ретельно зберігають, ремонтують і активно збагачують (при найменшій можливості!) свої фонди. Допомагають один одному і ведуть взаємовигідний  обмін ідеями, досвідом, а іноді виручають і книжками.  Тому що, погодьтеся, навіть при достатній кількості комп’ютерів, електронних книжок і текстових інтернетресурсів, на сьогоднішній день - саме паперова книжка залишається фундаментальним носієм інформації для школяра.

Ось тут бібліотечні фонди Олександрії і можуть запрацювати на повну потужність, варто лише створити програму, яка дозволить дітям з сільських шкіл приймати участь у спільних з міськими учнями проектах, відкритих уроках та читацьких конференціях. А найбільш обдаровані діти, що навчаються у Малій академії наук, приймають участь у олімпіадах та різноманітних освітніх конкурсах, можуть пройти справжню практику  та здобути навички роботи  у багатющих фондах та книжкових сховищах Олександрії.

Величезний освітній та виховний потенціал має також музейний простір міста та району. Об’єднавши зусилля сільських і міських фахівців і ентузіастів, можемо вже через місяць-другий створити «Віртуальний музей Олександрійщини» і запропонувати його для всеукраїнського використання.

Фонди шкільних музеїв як у місті, так і в селах району (особливо району!) мають фантастичні запаси унікальних документів і артефактів. В них дбайливо зберігають цілий пласт нашої історії, яка з блискавичною швидкістю йде в минуле, проте ні людських, ні матеріальних ресурсів для фіксації, ефективного опрацювання, і введення в науковий обіг цієї документальної бази, поки що, немає.

Але тут є ціле море невикористаних можливостей! Від оцифрування за допомогою сучасної техніки найбільш вартісних експонатів, до створення дітьми міста і району спільних виставок, екскурсій, презентацій, відео, та слайд-фільмів. Проведення подібних практичних занять для тих, хто поглиблено вивчає історію, мову, цікавиться фольклором та народознавством – стане безцінним доповненням до теоретичного шкільного курсу. І зауважте, все це не потребує жодної копійки бюджетних коштів! 

Це просто - народна дипломатія, співпраця на горизонтальному рівні між ініціативними вчителями і ініціативними керівниками навчальних закладів Олександрійщини. Вона вже здійснюється багато років, проте не набула ще масового та системного характеру.

В наступній публікації ми звернемося до аналізу проблем вивчення української, іноземних, та мов національних меншин  у нашому краї. Безумовно, така тема, виходячи з її надзвичайної актуальності, потребує окремої розмови. Зазначимо лише, що повага до чужої культури,
починається лише за умови поваги - до своєї культури.

Проте, «За даними  соціологічних  опитувань 77%  українців   ніколи    не були за кордоном. А ті, що побували  за  кордоном, то  це,  здебільшого,  були  країни  пострадянського  союзу. Декілька  разів  на  рік за кордоном бувають  менш  ніж 2%  українців. А 14%  українців  бувають  за кордоном  менш  ніж    один раз на  два  роки.

Серед  причин, чому  українці  так  мало  подорожують,  називають  їхню  бідність і  проблеми  з отриманням  віз. Проте  спеціалісти  вказують  й  на  інші  фактори — український  консерватизм, який  тягнеться  з  часів  СРСР, незнання  мов, власну  лінь  і  незацікавленість  у  подорожах, відсутність  «мандрівної  традиції»  у  суспільстві. Київський  міжнародний  інститут  соціології з'ясував,  що 36%  українців  не  виїжджали   навіть за межі  рідного  регіону! Хоч  для  подорожей власною  країною  не   треба  ні  віз, ні  занадто  багато  грошей. Відтак  українці  мало  знають самі  себе  і  часто живуть  стереотипами  про  інші  регіони.»**

***

І наостанок, приклад з вже реалізованих, горизонтальних проектів. Олександр Ліберзон (свого часу керівник Спілки єврейської культури) разом з батьківським комітетом, якось організував екскурсію п’ятикласників з російськомовної школи №9 до одного з найвіддаленіших сіл Олександрійського району. Він попросив провести екскурсію з історії села на українській мові, і сам не соромився спілкуватися українською з місцевими дітьми-екскурсоводами. Щиро цікавився звичаями, місцевими легендами та побутом.  Співав він тоді, разом з дітьми, трьома мовами, проте не всі могли йому підспівувати.

Через місяць він запросив наших учнів знов таки ж на спільну з міськими дітьми автобусну екскурсію до Умані! Там ми всі разом і відвідали меморіальні місця пов’язані з історією та культурою українців, поляків, греків та євреїв. Найбільше захоплення викликав у всіх дітей всесвітньовідомий Національний дендрологічний парк «Софієвка».

Він був створений руками українських будівельників-кріпаків, за проектом польського архітектора Людвіга Метцеля, та по мотивам давньогрецької міфології. Цей парк є одним з семи чудес України, і яскравим доказом того, що  різні народи, коли вони не воюють, здатні спільно творити справжні дива. До речі, точні копії старовинних карет, що використовуються для прогулянок у парку, теж закуповують у Польщі.

Думаю, що досвід подібних маленьких і великих мандрівок – дозволяє дітям і міста, і села, швидше адаптуватися до реалій сучасного світу. Адже, як стверджують психологи, тільки те, що допомагає нашій адаптації –  є нормою. Все ж те, що заважає адаптації людини – нормою не є.     

                                                                       

                                                                                     

*Взято - http://m.censor.net.ua (22.08.16)

**Взято - http://galpravda.info/news/817.htm

Освітній простір Олександрійщини (частина 1)

«Человек образованный – тот, кто знает, где найти то, чего он не знает.»

                                                                                                        Георг Зиммель

Одного разу, а був це, здається,  2004-2005 навчальний рік, здійснили ми з моїм класом екскурсію до Олександрії. Програму погодили з батьківським комітетом, адміністрація змінила розклад (нам потрібен був четвер), і на шкільному автобусі рушили ми з Попельнастого до міста.

За попередньою домовленістю у редакції «Сільського вісника» і «Городского курьера» нам показали, як готуються матеріали до газети, як відбувається верстка та дизайн сторінок. Потім у типографії, що на вулиці Шевченка, ми познайомились з обладнанням і побачили сам процес друку. Отримати у четвер, прямо з верстата, свіженьку газету з післязавтрашніми новинами, на якій зазначено «субота» – було дивно не тільки для  восьмикласників!  

Також побували ми (під час прямого ефіру) в апаратній студії FM-радіо «Маяк», поспілкувалися з діджеєм, оглянули їхню радіовежу. Так само з увагою поставилися до нашої групи і у телестудії КТМ та телестудії ЛТД-контакт. Нам показали як монтуються відеоматеріали, ввімкнули освітлення на робочому місці ведучого новин, запустили телевізійні камери, монітори і телесуфлера. Була ще справжня церква та собор, танцювальна студія та гуртки Центру дитячо-юнацької творчості. І все це - в один день.

Проте «вишенькою на тортику» стала екскурсія по НВК «Олександрійський колегіум». Проводив її особисто тодішній директор, а нині перший віце-губернатор, Сергій Коваленко. Дякуючи йому, мій клас пережив тоді справжнє емоційне піднесення. Сільських дітей приємно здивувало – все. І рівень володіння німецькою мовою їх однолітків з колегіуму, і стиль спілкування між викладачами, і хлопці з футбольного класу, які щойно повернулися з Франції, і комп’ютерний центр, і актова та спортивні зали, і обід у їдальні для вчителів, і обладнання навчальних кабінетів, і психологічна атмосфера, і одяг, і зачіски…

Поверталися мої діти до села заглиблені в себе, мовчки. А найбільш обдарована та успішна в навчанні дитина – розплакалася. Проте прийняла рішення і через рік, не зважаючи на умовляння деяких вчителів, не пішла до 10-го класу, а стала супер-успішною студенткою. Спочатку технікуму, а потім й університету. (Тепер вже й успішно працює!) Згодом, її приклад почали наслідувати.

Бували такі роки у Попельнастому, коли весь 9-й клас ризикував, і рушав з рідної школи у доросле життя. Не всі стали переможцями, не всі були працелюбними, не всі завзято боролися за свою мрію, це - правда. Але діти,  що робили і роблять разом з батьками спробу «самостійного польоту» – безумовно викликають повагу.

Зрозуміло, що кількість учнів у школі зменшується, так само, як і навчальні години, і, відповідно, заробітна плата. Але педагоги мають бути чесними перед учнями, і дбати, перш за все, про інтереси дитини, а не про свої особисті. Це – фундаментальна ознака нашої професії.  

До речі, сьогодні вже можна зізнатися, що тоді,  у 2004-2005, «впливові люди» нашого села, наполегливо радили мені виключити з програми саме екскурсію до міської школи. Ви, читачу, теж вже розумієте, чому?

***

На минулому тижні відбулася надзвичайно важлива і знакова подія в освітньому просторі Олександрійщини. Повідомлення про неї прочитав на сайті  «Моя Александрія» з особливою увагою: «Олександрійська мерія і районна державна адміністрація підписали меморандум про співпрацю у освітній галузі сьогодні, 12 серпня.

Зустріч відбулася в приміщенні міської ради. Були присутні мер Степан Цапюк, голова Олександрійської РДА Богдан Куруп, перший віце-губернатор Сергій Коваленко.

«Багато років у нас не було співробітництва з райдержадміністрацією, і мені дуже приємно, що сьогодні ми сидимо за одним столом і розмірковуємо, як вдосконалити освітню галузь», - відзначив Цапюк на початку зустрічі.

Голова РДА Куруп окреслив напрямки співпраці. Це проведення спільного навчання, семінарів, тренінгів, конференцій; оздоровчі, мовні табори, зелений туризм, екскурсії; обмін досвідом і співпраця у галузях інформатики та профільного навчання; доступ сільських дітей до міських шкіл.»

Впевнений, що цей напрямок роботи має  величезний потенціал на довгострокову перспективу. Об’єднання зусиль міста і району в освітній та культурній галузі буде корисним не тільки обдарованим, а й звичайним учням. Як у селі, так і у місті – нам є чим поділитися з земляками.